Ганна Василівна, виплекана івано-франківською землею, так палко залюблена в Чернігівщину, що це змушує ще більше пишатися своїм древнім сіверським краєм. Але ця зустріч змусила говорити ще й про Захід і Схід, адже об’єднала всіх присутніх «Муська» – роман про життя однієї жінки. Якщо б мене попросили назвати ТОП – 5 книг, які має прочитати кожен українець, то я б поряд із «Жовтим князем» Василя Барки, «Садом Гетсиманським» Івана Багряного поставила б «Муську» Ганни Арсенич-Баран. Після прочитання цього роману не ставиш запитання  «За що треба любити Україну?», просто розумієш, що земля, яка витримала стільки знущань, народ, який зазнав таких поневірянь, мають право на власну історію, а не колонізаторську.

«Господи, скільки в тих жорнах своїх зажерливих перемелює війна. Чому людці, що влаштовують війни, такі славні? У світі мало знають про винахідників таких речей, як система для вкрапування крові чи дефібрилятор, хоча ці «механізми» врятували мільйони життів. Та їхні винахідники нікому не відомі. Проте всіляких сталінів, гітлерів чи путіних знає кожен. І справді: геростратова слава – найславніша слава, і, видно, таке вже це людство, що не знає своїх рятівників, але добре пам’ятає вбивць. А може, у цьому й справді є якийсь особливий смисл? Може, катів і направду треба згадувати й не забувати про їхні звірства? І робити висновки? Але що ж робити із постійним повторенням? Де в людства розум?»

Зворушена… розчулена… філософськи заглиблена… З усвідомленням, що разом ми – сила. Треба лише не бути пристосуванцями…

Емоції переповнюють душу й серце, а вуста шепочуть слова вдячності світлій та мудрій чернігівській письменниці… 

Людмила Коткова