Із 2006 року 14 грудня в Україні проголошене Днем вшанування пам’яті ліквідаторів ЧАЕС. Саме цього дня саркофаг, якийзберігав радіоактивні відходи на аварійному четвертому реакторі, здали в експлуатацію.

До Дня вшанування ліквідаторів у математичному А класі була проведена літературна сторінка «Ціною життя». Чорнобильська катастрофа не залишила нікого байдужим. Багато майстрів слова писали й досі пишуть про це.

Довготривала завіса секретності спала… Почали з’являтися нові факти, нові деталі, записані із уст очевидців.

Дружина загиблого пожежника Василя Ігнатенка, який потрапив у центр подій у ніч вибуху, після багаторічного мовчання розповіла свою історію у подробицях, із болем та водночас гордістю за свого чоловіка. «Ви не повинні забувати: перед вами вже не чоловік, не коханий мужчина, а радіоактивний об’єкт», – із жахом згадує Людмила Ігнатенко слова медсестри. У людей, чия доля стала заручницею Чорнобиля, «нема життя без реактора, реактор – їхнє життя».

Молоді чоловіки не знали, що їх чекає, не розуміли, куди їдуть, де та загроза, що таке радіація, але ціною СВОГО життя врятували мільйони жителів.

«Наш полк підняли по тривозі… Довго їхали. Нічого конкретного ніхто не казав. Тільки в Москві на Білоруському вокзалі оголосили, куди нас везуть. Один хлопець… запротестував: «Я хочу жити». Йому пригрозили трибуналом…» Ось такі та ще страшніші подробиці читаємо в художньо-документальному романі Нобелівської лауреатки 2015 року Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього». Роман білоруської письменниці – це розлогі інтерв’ю із ліквідаторами (їхніми рідними), переселенцями та самоселами. Авторка уклала книгу про реальних людей, розповіла про історію «зсередини». Учні математичного А мали змогу ознайомитися з книгою, яку без тривоги та відчуття страху читати неможливо. Ці реальні історії можна розібрати на цитати…

Натренована свідомість радянського чоловіка не дозволяла відмовитися від виконання такого важливого обов’язку: «Хотілося чогось героїчного. Випробувати свій характер»; «Я – чоловік воєнний, мені накажуть – я мушу.. Я присягу давав… Але це не все… Героїчний порив теж був. Його виховували. Він нам вмовлявся ще зі школи». У них не було вибору: або Чорнобиль, або партбілет на стіл.

Очевидці розповідають, що від роботи на території реактора не витримувала техніка («казилась»), але хлопці працювали й «дуже горді з того були…». На кожного з них участь у такій спецоперації вплинула по-різному: хтось отримав смертельну дозу радіації, хтось почав тяжко хворіти, а до когось прийшло прозріння: «Чорнобиль виніс мені мозок… Я став думати…» Життя учасників ліквідації розділилося на «до» і «після». Потрапивши на територію ЧАЕС, хлопці не одразу усвідомлювали загрозу радіації. Досить часто вибух на станції порівнюють із війною, але на війні одразу видно ворога, а от з радіацією боротися значно складніше: «… це була справжня війна. Атомна війна. Нам невідомо: що страшно, що нестрашно, чого стерегтися, чого ні? Ніхто не знав». Але вони вистояли й змогли протистояти невидимому ворогові. «Так, ризик. Так, небезпечно – радіація, але комусь же це треба робити. А як наші батьки у війну?» – саме так розповідає один із ліквідаторів.

Про них писали: «Работают мужественно и самоотверженно», називали «солдатами вогню»… Уявити, наскільки мужніми й хоробрими були ті чоловіки, неможливо. Ми зобов’язані пам’ятати їх, дякувати за їхню жертву заради наших життів.

Під час години спілкування використані матеріали із роману Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього» (Алексієвич Світлана. Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього / Переклад і післямова Оксани Забужко. – Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2019. – 288 с.)

Лепьошкіна О.В., класний керівник 1 математичного А класу