Сьогодні ми, учителі, дуже багато говоримо про патріотизм. Ні в кого не викликає сумнівів необхідність виховання в дітей любові до своєї країни, міста, рідної мови. Ми щоденно й наполегливо формуємо компетентну особистість, виховуємо повагу, плекаємо любов до України та всього українського. І розуміємо, що така робота повинна бути дуже обережною, аби не образити, не зламати, не зруйнувати, не зупинити… Аби вгледіти малесенький паросток любові до батьківщини – справжній, щирий, той, що із самої глибини серця, – і захистити, підтримати, зберегти…
Саме так уже багато років поспіль працює Учитель української мови Коткова Людмила Іванівна.
Здавалося б: фахівець своєї справи, філолог найвищого ґатунку, кандидат філологічних наук, вона має право на категоричні судження та авторитарні висновки, на те, щоб вимагати від оточення слухати її, адже сьогодні всі державні інновації й саме законодавство на її боці!
Проте жодним жестом, словом, інтонацією Людмила Іванівна не дозволяє собі зверхності. Навпаки, дуже виважено, лагідно, терпляче (ми усі робимо одну справу!) учителька (укотре !) не просто ділиться знаннями з української мови або коментує мовну норму, а формує українськомовне суспільство.
Сьогодні говорили про новий український правопис.
Скрупульозно проаналізували нововедення (змістовність й глибина аналізу поданого матеріалу вражає!), пообурювались, погаласували – й вийшли з переконанням: якщо не ми, філологи, то хто? Якщо любимо свою країну, якщо готові працювати на її благо, якщо є законослухняними громадянами й відповідальними виконавцями соціального замовлення, – учімо український правопис!
Із щирою повагою директорка ліцею Світлана Алєксєєнко.
P.S. Із історії літератури я знаю, що Просвітництво – це Європа у 18 столітті. Мій досвід говорить: Просвітництво – коли Коткова говорить про українську!
