Історія нашого народу – це війни і повстання, це сльози і перемоги, це незламність Байди і крилаті козацькі «чайки», це буйні веселощі на Січі після перемог і плач полонянок у неволі. Це ненависть і любов, вірність і зрада. Це гарячі серця Січових стрільців та Героїв Небесної Сотні, це тисячі патріотів нашої держави, які зараз знаходяться на передовій, захищаючи від терористів свободу, незалежність і територіальну цілісність України.  Сьогодні, коли Україна потопає в сльозах від горя, з болем у серці говоримо: «Ми не тільки не хочемо війни, а просимо Бога зробити так, щоб вона нарешті закінчилася. Ми віримо в це!»

22 лютого ліцеїсти зустрічалися з учасником АТО Луняком Євгеном Миколайовичем. Затамувавши подих, учні слухали розповідь очевидця подій на сході України. І ось вони, ліцеїсти, уже не в класі сидять, а перебувають на передовій фронту. «Потрібні снаряди!», «Вогонь!», «Ось поранений!», «Уперед!», «Стояти! Стояти! Стояти!».

 Це не сон, не синдром маячні,

Ця війна не в далекій країні,

Не в Іраку чи десь там в Чечні,

А в вишневій моїй Україні.

Саме тут всі її вояки

Схід країни від зла захищали,

Бились на смерть мої земляки,

Кров’ю землю святу поливали.

Щоб країна ввійшла в майбуття

Вільна, сильна, без чвар та війни.

Віддали найцінніше – життя,

України найкращі сини!

Неодноразово розповідь Євгена Миколайовича переривалася запитаннями ліцеїстів. І розповідь перетворювалася на дружню, невимушену бесіду. «А чи не страшно було?», «А які там люди?», «Чи синє там небо?», «А чи не спопеляє війна душі солдатів?».

На війні завжди страшно… але… Це наша Батьківщина, це наша земля, це наші поля, це наші міста, це наші села, це наші ЛЮДИ…. Ми маємо вистояти! Ми вістоїмо!!!

Можливо, знову загримлять гармати,

І танк зімкне пшеницю на лану,

І буде плакать і журитись мати,

Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,

І хтось сльозу непрохану змахне,

А може, дехто втратить віру й силу,

Своє життя рятуючи одне.

Але не я… Я квиснути не стану,

Хоч як не буде боляче мені,-

За нашу землю, дорогу, кохану,

Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,

За матерів, змарнілих у труді,

За наші верби довгополі,

За наші дні, прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,

І тут не треба страху і ниття –

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

учитель української літератури

Даньшина Тетяна Михайлівна