«Уявіть, що ви є автором усіх тих художніх текстів, які вже прочитали. Уявили?» Саме так розпочали майстер-клас учителі ліцею  Олена Петрик і Тетяна Даньшина. Майстер-клас, на якому всі поринули у світ чуттєвого, туди, де відсутнє Раціо, а панує його величність Емоціо.

Нам дуже часто говорять, що є красивим, а що є потворним. І в основному уявлення про красу виникають лише через те, що інші нам вказали на красиве. Але чому це так? Звідки з’являються такі стандарти? Звідки береться поняття красивого й некрасивого, мистецького й немистецького, художнього й нехудожнього?

Діти, йдучи на уроки літератури та мови, знайомляться із художнім текстом, уже знаючи наперед, що він є взірцевим, визнаним у літературі. А чи замислювалися наші учні, чому не вони (як читачі) визначають, що твір є високохудожнім чи маловартісним. Чому думку про мистецькість твору, його «шедевральність» нав’язують нам? Чому два найвідоміші, зовсім різні твори образотворчого мистецтва – «Чорний квадрат» Казиміра Малевича та «Джоконда» Леонардо да Вінчі – людська свідомість сприймає як високовартісні? Що є такого в людській свідомості, що вказує на естетичне чи неестетичне?

Рецептивна естетика, або естетика реципієнта, дає відповіді на ці запитання. Її основоположники (Ганс Роберт Яусс та Вольфганг Ізер) хотіли оновити, розширити літературознавчий аналіз і запропонували ввести теорію сприйняття і впливу на публіку. Читач, пропускаючи через себе художній текст, стає своєрідним фільтром зі своїм читацьким досвідом, освітою, віком, моральними цінностями. А твір, проходячи через читача (фільтр), наповнюється власними сенсами.

В уявленні рецептивної естетики ви є автором будь-якої прочитаної книги, оскільки, яку б тезу не заклав автор, у висновку ви все одно зрозумієте її по-своєму. Те, що зрозумів і сприйняв читач, є набагато важливішим, ніж те, що хотів сказати автор.

Учасники майстер-класу, поставивши в центр тріади (автор – твір – читач) ЧИТАЧА та його реакцію на твір, спробували зрозуміти й осягнути художній текст. Об’єднані в чотири групи, «художники», «кулінари», «музиканти», «лексикографи», вони працювали з поезіями наймузичнішого митця 20 століття – Павла Тичини. Кожен сприймав по-своєму: зором, на слух, на запах, на дотик, на смак. Слова мали свою музику, свій неповторний аромат, бути теплими чи холодними, солодкими чи гіркими, бузковими чи смарагдовими. В аудиторії панували захват, яскраві емоції, теплі усмішки та співтворчість.

Представлений аналіз художнього твору через призму рецептивної естетики викликає захоплення й у ліцеїстів, оскільки вони перетворюються зі звичайних учнів у неперевершених творців.

«Ніколи раніше не мала практики з кольорами, які виникають під час або після прочитання. Це дуже цікавий метод насправді. Тепер не можу читати, не уявляючи гаму кольорів, бо знаю: перше питання від учителя буде: “Із якими кольорами асоціюється твір?”»

«…Ще я дуже обожнюю аналізувати художні тексти зараз, адже ніколи раніше не могла уявити, що зможу відчувати запах, смак і кольори слова…»

«Дуже подобається на уроках літератури аналізувати поезію, яка співає, грає, міниться різними барвами. Так, барвами. Бо кожен вірш – це окрема пелюстка квітки, неповторна нота меланхолійного вальсу, солодка частинка львівського шоколаду…»

«…Якісь змішані кольори линуть із цього вірша, але я думаю, що зможу виокремити найяскравіший. Це коричневий з домішками перламутру…»

«Знаєте, так хочеться потрапити в заметіль, неймовірну, теплу, різнобарвну… Квіткову заметіль!!! Як це прекрасно, незвично, кольорово, мелодійно, смачно…»

На завершення варто зазначити, що кольори, звуки, дотики, запахи й смаки вербалізуються в художньому просторі й стають яскравими виразниками індивідуального стилю письменника. Кожен високохудожній текст має свій неповторний настрій та викликає особливі, незрівнянні емоції.

Учителі ліцею Тетяна Даньшина, Олена Петрик