Хто ми в цьому світі? Хто ми на цій землі? Чи займаємося ми улюбленою справою? Чи, може, пливемо за течією? Хтось хотів стати вчителем, а будує машини…. Хтось мріяв співати на світових сценах, а працює сортувальником… Щось пішло не так! Чому? Може, нами хтось керує? А може, ми занадто слабкі, щоб самім обирати своє життя?

Погодьтеся, усі над цим міркували. Я зі своїми ліцеїстами, обговорюючи той чи інший художній твір, завжди доходили висновку: людина має бути сильною, бо життя слабких ставить на коліна; людина має бути вільною, бо , як писала Ліна Костенко: «я не люблю нещасних, я щаслива: моя свобода завжди при мені». Суперовими є висловлювання моїх учнів,  їх твори. Дуже сподіваюся, що вам сподобається есе Литовченко Богдани. Отож читаємо…

                                    Тет-а-тет із собою

Нарешті, сесія закінчилася! Уся клопітка праця не пройшла даремно. Тепер можна набрати повні груди повітря та розслабитися. Щаслива я стояла біля раковини в туалетній кімнаті. Холодна вода зняла напруження з обличчя. Тепер я вільна.

-        Ти справді так вважаєш? Безглуздо дурити саму себе. Поглянь на мене!

Я підняла очі на  дзеркало й побачила себе, але іншу.  Ні, не радісну, а втомлену від болю та боротьби. Вона стояла в кутку. На  блідому  обличчі й натяку немає на посмішку. Під очами чітко видно синці, залишки туші по всьому обличчю та виснажені постійними слізьми, сумні очі. А волосся... Воно ж було таке пишне та густе, а тепер його майже немає. На пальцях видніються задирки, я ніколи не дозволяла собі так нівечити їх. Очі, почервонівші від капілярів, що полопалися... Понадміру пусті, у них не залишилося й сліду від життя. Ця дівчина занадто мертва, як для живої. Її голос спокійний, але настільки тужливий, що від нього аж сироти повиступали на шкірі . Не втримавшись, я запитала:

-        Люба, що  з тобою трапилося? Як ти стала такою?

Тиша... Чому ж вона тепер мовчить? Аж ось дівчина з дзеркала підійшла ближче на декілька кроків . Я знов почула її тихий голос:

-        Та хіба ти не пам’ятаєш ? Сама замкнула мене в тісній клітці зі словами: « Так буде краще, тобі немає місця в цьому жорстокому світі.» Та я ж не бажала тобі зла. Я лише... Я лише хотіла, щоб ти раділа життю та була найщасливішою . Та я не здалася. Кричала з усіх сил,  щоб мене почули, благала випустити звідти, билася об прути, щоб звернула хоч на хвилину увагу.

Її тихий голос ставав все гучнішим, аж поки не перейшов на крик.

-        Чому ти мене не чуєш? Тобі подобається робити собі боляче? Ти так і хочеш прожити своє життя, сидячи на байдужій тобі роботі та жалкувати про те, що не стала тим, ким хотіла б бути? Поки інші в цей час будуть намагатися насолоджуватися кожним моментом, на жаль, короткого життя. Відмовившись від своєї сутності, ти втрачаєш потенціал, що був закладений з народження. Так чому так сильно ігноруєш потяг до музики ?

Її кожне слово, як ніж в спину. Мені здається , що на ній вже немає місця без рани. Я ледве знаходжу сили заговорити до неї:

-        Я думала, що ти просто зникла разом із останньою зруйнованою мрією, що тебе вбила жорстока реальність. Більше не чула всередині себе твій голос. Та й чомусь мені стало легше, ніби скинула важкий баласт. Чому я не могла  почути твоїх благань та криків?

Дівчина не змусила довго чекати відповіді. Мабуть, я й сама здогадалася, але боялася сказати  її вголос.

-        Ти не хотіла чути. Легше переконати себе, що дім такий, як тобі треба , ніж його руйнувати та заливати новий фундамент, а потім будувати  за новим планом будинок.

А ні, я помилилася. Місце для ножів ще залишилося . Тепер гостре слово застрягло біля серця. Вона каже правду, немає сенсу заперечувати її слова. Але розмова ще незавершена. Я доторкнулася долонею дзеркала. Те саме зробила й мій двійник. Вона щиро звернулася до мене знову тихим голосом:

-        Люба, не обманюй себе. Ти не можеш ігнорувати мене, я – важлива частинка тебе. Уб’єш мене й втратиш себе. Не будь жорстока до себе, я лише бажаю тобі щастя та благополуччя. Випусти мене звідси!

Її долоня перетворилася на кулак.

Удар...Дзеркало тріснуло, а по руці потекла кров.

-        Випусти , благаю !

Ще один. Ще сильніший, ще відчайдушніший. Я намагаюся щось зробити, зупинити її, але нічого не виходить

-        Бла-га-ю ! Я так більше не можу ...

Із кожним ударом сил у неї ставало все менше. Здається, я зрозуміла як це припинити.

-        Благаю...

Вдих. Видих. Бар’єру більше немає. Я підбігла до себе, міцно-міцно обійняла. Здалося, що це було потрібно не їй, а мені. Коліна затремтіли, я опинилася на холодній плитці. Коли  розплющила очі, то двійника вже не було, а на стінці висіло ціле дзеркало. На душі стало тепло, спокійно. Через стільки часу я нарешті почула правду, яку так боялася визнавати. Я піднялася та вийшла з кімнати. Дістала зі своєї сумки залікову книгу та порвала її, викинула в смітник та пішла додому. Повертаючись з університету, я зрозуміла , що більше його не побачу.

Учитель української літератури Тетяна Даньшина