Весняне сонце роздає привіти

Промінням щирості і людського тепла.

Від його погляду поширюються квіти,

Берізка вітру шепче: Я твоя.

Лише для тебе я живу, мій пане,

Вдягаю шати пишні, осяйні.

Любити буду, скільки серця стане,

А ні – то десь помру на крушині…

Та вітер хоче тільки пустувати,

Погратися й полинуть за моря.

Берізко мила, не потрібно сумувати:

Для тебе буде ще світить зоря.

Літературна кав'ярня гостинно відкрила свої двері для креативних викладачів ліцею, де ми насолоджувалися  не лише кавою, а й чудовою поезією. Поезією, яка співає, грає, міниться різними барвами. Так, барвами. Бо кожен вірш – це окрема фарба, окрема пелюстка квітки, яку сьогодні ми малювали.

Залишивши всі негаразди за межами кав'ярні, пані та панове перетворилися на митців, що тонко відчувають поезію, її колір, її настрій, її смак, її аромат.

Перша пелюстка поетичної квітки мала білий колір, колір початку, колір долі

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.

Сильна особистість сама обирає собі долю, сама вимальовує собі життєвий шлях.

У О. Гончара є твір «За мить щастя», де український солдат закохується у мадярку. Сашко та Лорі не розуміють мови один одного, але їхні очі яскраво та красномовно говорять. Очима багато можна сказати, а тим паче закоханими очима.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

До білої пелюстки додається рожева, невинна, ніжна, тендітна.

Кожен із присутніх намагався зрозуміти, що таке кохання. Думки були різні. Це і світло, це і радість, це і сум, це і прекрасна отрута

Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.

Коричнева пелюстка з домішками перламутру приєдналася до нашої квітки. А романтика йшла своїм ходом.
Колись, дуже давно, один юнак на своєму життєвому шляху зустрів блакитнооку білявку Констанцію. Дуже довго він не міг до неї підійти, а тільки писав листи, де були слова кохання. Згодом вони зустрілися, довго гуляли, розмовляли, цілувалися…. Цей блакитний погляд на все життя лишиться в серці Володимира Сосюри.

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі...
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.

Синя пелюстка прилинула до квітки, як символ всеохоплюючого кохання.

Зупинка, зустріч, погляд, привітання…

Вуста чужі, і ти чужий стоїш.

Із мого серця линуть лиш зітхання,

А ти … а ти… а ти чомусь мовчиш.

Чи довго так стояли ми, не знаю…

Зупинка, зустріч, очі та сльоза.

Не йди, коханий, поглядом благала,

Ну а душа згиналась, як лоза.

Що буде далі, як я буду жити?

Чи буде знову на душі весна?

Чи, може, сльози очі будуть лити,

І мить назавжди відійде ясна?...

Різнобарвні пелюстки насичували нашу поетичну квітку. Зелена, червона, жовта, помаранчева, сріблиста, фіолетова, червона з жовтим полиском – неймовірна хуртовина, що змушує душу й плакати, і сміятися. Так хотілося крикнути: «Боже, зупини час, дай насолодитися миттю». Але… Нічого не потрібно зупиняти. Усе йде, як іде: змінюється, кращає. Усе живе!.

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Учитель української літератури

Тетяна Даньшина