Учителюючи, Г. Сковорода високо цінував бесіди, розповіді, розмови, бо ж і сам був гарним співбесідником: «Всяк бесѣдник – есть сѣятель», а «розговор есть сообщеніе мыслей и будто взаимное сердец лобызание»[1, с. 425–426].
Засобом переконання Г. Сковорода обирав не високий стиль диспутів, а середній стиль діалогів із елементами низького, щоб зробити ситуацію зрозумілою для пересічного слухача, наблизити її до народу.
Для ефективного впливу на аудиторію майстер бесід послуговувався зображально-виражальними засобами: яскравими образами й символами (віл, змія, бусел, мавпа, голуб, сфінкс, фенікс, колос, яблуня, зерно), тропами (шершень, бджола – алегорія; з диспутів учню тріщить голова – метафора, совість, як чистий кришталь – порівняння; ясний розум – епітет), стилістичними фігурами (Всякому місту – звичай і права, / Всяка тримає свій ум голова; / Всякому серцю – любов і тепло, / Всякеє горло свій смак віднайшло – анафора; Інший ґендлює, візьми перевір! – риторичний оклик; Що є свобода? Добро в ній якеє? – риторичне питання).
Не лише у творчості, а й у буденному житті Г. Сковорода демонстрував риси вправного оратора. За однією легендою, якось Катерина ІІ забажала побачити відомого українського філософа особисто. Він прибув на її запрошення до палацу. Коли зайшла цариця до вітальні, усі присутні вклонилися, крім Сковороди. На питання Катерини, чому він не кланяється, відповів: «Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, коли я перед тобою удвоє зігнуся?»
Г. Сковорода мав бездоганне почуття гумору, яке, до речі, має бути в кожного, хто прагне стати великим оратором. Він не тільки не ухилявся від родового прізвиська (сковорода), але й уміло його обігравав. Згідно з іншою легендою, Катерина ІІ знала про Сковороду, дивувалася з його життя, проте поважала його славу й одного разу через князя Потьомкіна надіслала запрошення переселитися з України до Петербурга. Іншого разу імператриця, проїжджаючи через Україну, побачила Сковороду й запитала: «А чому ти такий чорний?» І відповів їй філософ: «Е! Вельможная Мати, та хіба ж ти де бачила, щоб сковорода була біла, якщо на ній печуть та смажать і вона весь час у вогні?»
Г. Сковорода як вправний педагог учить людей бути розумними не лише в стінах навчальних закладів, але й у всіх сферах власного життя. На відміну від постулату християнства (удосконалення людини можливе лише завдяки вірі та стражданню), філософ доводив, що трансформація людини можлива завдяки відкриттю в собі «нового», завдяки самопізнанню не лише через розум, а й через серце. Саме воно стає інструментом посилення розуму.
Отже, чарівна сила ораторського мистецтва Г. Сковороди полягає в гармонії між тим, чого він навчав, та особистим життям – учив, як жив, а жив, як навчав.
Література
Сковорода Г. Твори: у 2 т. Київ: ТОВ «Вид-во ”Обереги”», 2005. Т. 1. 528 с.a
Олена Петрик, Тетяна Даньшина
