Кращим прикладом у царині високого мистецтва перекладу й на сьогодні залишається особистість Максима Рильського. В історію України XX століття він увійшов як видатна постать і в галузі оригінального поетичного слова, і в галузі перекладів. Його творчість – явище особливе, багатогранне й масштабне. Глибина роздумів, класична строгість, витонченість поетичної форми – характерні риси творчої спадщини поета.

Його професійна діяльність як перекладача дозволяє робити широкі узагальнення, спрямовуючи їх на розвиток перекладацьких шкіл в Україні. М. Рильський не лише багато перекладав, він утверджував і розвивав нові погляди в перекладацьких школах, набуті М. Старицьким, П. Кулішем, Л. Українкою, І. Франком, М. Вороним та ін., відстоював основні правила перекладача: правильне відтворення змісту й форми оригіналу, високу художність перекладу: «Звичайно йдеться про творчий, а значить, не тільки вмілий, а й сміливий переклад…» [1, с. 54]. Митець неодноразово підкреслював, що переклад повинен бути не «рабським», а «творчим», тобто не цілком підпорядкованим «іншомовній стихії» або індивідуальності автора оригіналу: «...Вважаю неможливим, ...щоб автор поетичного перекладу, отже, й сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета», але при цьому бажано, щоб «між автором оригіналу і перекладачем була внутрішня спорідненість» [2, с.240].

М. Рильському належить понад 50 книг перекладених творів. Не менш вражаючим є кількість поетів різних країн, твори яких стали об’єктом перекладу. Зі слов’янських мов М. Рильський переклав «Слово о полку Ігоревім», сербські епічні пісні, найвидатніші твори О. Пушкіна (у тому числі «Євгеній Онєгін»), А. Міцкевича (у тому числі «Пан Тадеуш»). Він переклав російських поетів Срібного віку, В. Брюсова, О. Блока, М. Волошина, і радянського часу, вірші відомих білоруських, польських, словацьких, чеських, болгарських (Я. Купала, Я. Колас, Ю. Словацький, М. Конопніцька, Ю. Тувім, І. Краско, Я. Краль, П. Гвєздослав, С. Халупка, Л. Штур, Я. Врхліцький, В. Незвал, Я. Неруда, Г. Жечев, Х. Смирненський, К. Кюлявков та ін.) поетів.

Досконало володіючи технікою перекладу, М. Рильський відкрив для українського читача багато творів і зарубіжної класики. Особливе місце в перекладацькому доробку займають твори французької поезії та драматургії (Корнель, Расін, Буало, Вольтер, Беранже, Гюго, де Мюссе, Готьє, Малларме, Верлен, Ростан та ін.), оскільки, працюючи над ними, М. Рильський обходився без підрядників, прекрасно знаючи французьку мову. До речі, підрядники перекладач не визнавав, допускав їхнє існування лише у винятковому випадку.

Цікавими з боку перекладу для М. Рильського були і твори Шекспіра, Андерсена, Гете, Емінеску, Гейне. Крім того, у перекладацькій спадщині наявні переклади італійських, іспанських, норвезьких, латинських, туркменських, башкирських, єврейських, вірменських поетів. Для нього надзвичайно важливим було апробувати українське слово на кращих зразках світової літератури, утверджуючи його в європейському контексті.

Відомо, що переклад для перекладача має декілька різних форм: переклад «вільний» (де дуже багато додається із власної творчої уяви й ініціативи перекладача); переклад «за мотивами» іноземного автора (творча індивідуальність перекладача виявлена ще виразніше); певні ремінісценції з іноземної літератури, уплетені в оригінальні твори того чи іншого митця; і, нарешті, художній переклад, максимально наближений до іноземного оригіналу (наскільки це можливо практично у вітчизняному мовному варіанті). На переконання М. Рильського, найдовершеніший той переклад, де обов’язково дбають «про максимальне відображення того, що в даному творі є, кажучи кучеряво, художньо домінантного, жертвуючи іноді другорядними рисами» [2, с.206]. Згодом він формулює думку про «творчу домінанту» поета, якого перекладають: «Річ у тім, що віддати всі сторони оригіналу буквально точно – неможливо. Отже, під творчою домінантою ми розуміємо ту рису автора, яка є основною для нього, найхарактернішою, провідною. Іронія Анатоля Франса, гнівний пафос Шевченка, Некрасова, сарказм Маяковського, присмеркові півтони Верлена, пісенність Беранже – ось, що повинен у першу чергу віддати перекладач. Для цього іноді доводиться пожертвувати другорядними рисами оригіналу. Перекладу без жертв не буває» [2, с.218].

Із думкою обов’язкового зберігання творчої домінанти тісно переплітається вимога зберігати ідейну спрямованість, тон, тембр, ритм першотвору. М. Рильський вимагає від перекладача «...розуміння і відчуття першотвору, уміння Згодом він формулює думку про «творчу домінанту» поета, якого перекладають «увійти у світ» обраного для перекладу автора, отже, певною мірою підкорити йому свою індивідуальність... Певною мірою, – бо зовсім зректися себе митець, коли він дійсно митець, не може» [2, с.204].

Розвиваючи нові принципи перекладу, М. Рильський утверджує основні домінанти перекладацької діяльності, що полягають у передачі змісту оригіналу в єдності з визначальними особливостями його художньої форми, стильового малюнку, ритмомелодики, національної й індивідуальної своєрідності. Цю думку поет-перекладач метафорично висвітлює в сонеті «Мистецтво перекладу» (1940), порівнюючи перекладача з мисливцем:

Іде стрілець на незнайомий луг.

Чи птиця ж є? Чи день сьогодні вдалий?

Чи влучно він стрілятиме? Промчали

Чирки, як вихор, – і зайнявся дух.

Так книга свій являє виднокруг,

І в ті рядки, що на папері стали,

Ти маєш влучити, мисливцю вдалий,

І кревним людям принести, як друг.

Не вбити, ні! Для всяких аналогій

Межа буває: треба, щоб слова

З багатих не зробилися убогі,

Щоб залишилась думка в них жива

І щоб душі поетової вияв

На нас, як рідний, з чужини повіяв.

Особливу увагу М. Рильський приділяє проблемі перекладу зі слов’янських мов. Ураховуючи власний та чужий досвід, він зазначав, що в певному сенсі важче перекладати з близьких мов, ніж із далеких, не схожих між собою, «Близость языков создает соблазн буквального перевода» [2, с.272]. Застерігав і проти підпорядкування перекладу іншомовній стихії, і проти спроб «нарядити мову перекладу в дуже національні, специфічно національні шати» [2, с.272]. Надто небезпечними в перекладах із близьких мов стають іноді типові «підступні пастки», що чигають на кожного інтерпретатора чужомовної літератури. У цьому випадку дуже часто заважає інтерференція на всіх мовних рівнях, наявність міжмовних омонімів (луна, баня, рожа, пильний, орать) (На розі дзвенів трамвай (В.Сосюра) // По розам звенел трамвай (М.Светлов)), неспівпадіння родів іменників (біль / боль, степ / степь, місяць / луна). Це вимагає пошуку нових образів, змістових замін. Порівняйте представлений образ Тетяни Ларіної із «Євгенія Онєгіна»:

М. Рильський виступав проти перекладу творів зі слов’янських мов за підрядником: «Слов’янських письменників росіяни, українці, білоруси повинні перекладати з оригіналу при вмілому користуванні словником» [2, с.276]. Особливо його дратувало, коли в Україні слов’ян перекладали з російських перекладів, це «аж нікуди не годиться», бо до неточностей і помилок перекладача-українця додаються ще й помилки, допущені російським перекладачем.

Отже, переклади зі слов’янських мов (власні й чужі) давали М. Рильському багатий матеріал для виявлення типових труднощів, що постають перед інтерпретатором, для розв’язання практичних завдань і для теоретичних узагальнень. Основним принципом перекладацького мистецтва вчений уважав максимальну адекватність змісту, стилістичної тональності та виражально-зображальних засобів оригінального й перекладеного творів, водночас застерігав від небезпеки механічного буквалізму в перекладах («треба перекладати не букву, а дух»), який особливо став укорінятися в період сталінського тоталітаризму.

Література

1. Воспоминания о Максиме Рыльском / Сост. Е. Дейч, Б. Рыльский. Москва: Сов. писатель, 1984. 447 с.

2. Рильський М. Т. Зібрання творів [Текст] : у 20 т. Т. 16. Фольклористика, теорія перекладу, мовознавство / М. Т. Рильський ; [упоряд. та прим. : Г. М. Колесника, С. В. Мишанича, Г. С. Сухобрус ; ред.: О. І. Дей, В. М. Русанівський]. Київ : Наукова думка, 1987. 600 с.

3. Рыльский М.Ф. Искусство перевода: Статьи. Заметки. Письма. [пер. с укр.] Москва : Советский писатель, 1986. 336 с.