Нове місце – бабусин будинок. Два тижні страху, вибухи, тривога, сльози. Підвал став рідніший за будинок….

Нові знайомства, старі спілкування. Краєвиди з вікна вже не на рідну школу, садок, будинки – вони стали вже іншими…. Безліч військових, рушниці, машини… Як тільки стрілянина, вибухи – біжимо у ванну або підвал, щоб вижити.

Минуло два тижні… Переговори за переговорами…Прийшов момент, коли доводиться змиритися, заспокоїтися. Наші дають відсіч, тиснуть ворогів. І тут обстріл! Стріляє ворог…. Наш будинок перетворився на рваний шматок тканини… Школа, садок залишилися без вікон.

Почуття змішані, страх і крики про допомогу. Навіть боїшся не за себе, а за своїх близьких.

Знову біжимо в підвал. Я так ще ніколи не бігала. Військові поранені, хтось убитий. Кров, шок, ракети на весь мікрорайон. Усе, як у тумані, і лише одна надія – НА ЗНОВУ ЩАСЛИВЕ ЖИТТЯ!

Голуб Анна-Марія, учениця 2 курсу історичного класу