Кожний рік життя ліцею неповторний: нові учні, нові ідеї, нові здобутки, новий досвід… Не виключенням став і, тепер вже минулий, 2018-2019 навчальний рік, коли нам виповнилось 25 років і ми відсвяткували свій перший справжній ювілей.
Ювілей – це яскраве свято. А воно, дійсно, було неймовірним: безліч різноманітних заходів для учнів і колег-учителів (ми навіть створили ювілейний календар!), неповторні зустрічі, поважні гості, приємні подарунки і справжнісінький торт із повітряних кульок діаметром півтора метри!.. Теоретично, якби його можна було з’їсти, вистачило б на всіх.
Ювілей – це спогади і усвідомлення.
Якими є головні етапи дорослішання навчального закладу? Колись була фронтальна перевірка, потім – державна атестація. Для нас протягом наших перших 25 років надзвичайно важливими стали ось такі п’ятирічні кроки.
5 років: невже ми є?
10 років: так, ми є!
15 років: ми все ще є!
20 років: дитинство проходить!
25: ми виросли!
Ми росли, вчилися ходити, спотикалися, падали, підіймалися… І раптом стали дорослими.
Від цього трошечки сумно: дитинство не повертається. Ліцей вже ніколи не буде таким, яким його згадують засновники: підвладним лише ідеї плекання обдарованості, відокремленим від контролюючих органів, із швидким набором учнів вже у вересні та байдужістю до усіляких рейтингів, без установчих нормативних документів, і навіть без класних журналів, із читанням «Ви знаєте, як липа шелестить?..» безпосередньо під липою (ми не можемо під липу: у нас ЗНО!)…
Ліцей виріс. Змужнів. Має авторитет, так званий позитивний імідж, демонструє вагомі показники діяльності, пишається яскравими перемогами…
І в будь який спосіб зберігає ту неповторну атмосферу захоплення інтелектуальною працею та опанування головних законів людського спілкування.
Так склалося, що вже більшу частину життя ліцею, 14 років, маю честь очолювати цей заклад. Спасибі Богові, моїй родині, колегам за те, що маю не просто роботу. Маю справу, добру й достойну справу.
Ювілей – це відповідальність і нескінченна вдячність одночасно.
Згадується усім відома історія.
Один старий чоловік почав копати ями у саду.
- Що ти робиш? – запитав його сусід?
- Саджаю яблуневі дерева, – відповів старий.
- Ти сподіваєшся ще з’їсти яблука з цих дерев?
- Ні, я до цього не доживу. Просто вчора я подумав, що все життя я насолоджувався яблуками, вирощеними іншими людьми. Мої яблуні – це не тільки подарунок тим, хто прийде після мене, але й обов’язок перед тими, хто був до мене. Це називається вдячність.
Наш заклад має вагомі здобутки, але ж по-іншому бути не може. Ліцей повинен бути успішним, бо саме так колектив ліцею розуміє свій обов’язок перед тими, хто залишив цю справу нам у спадок. Ми напружено й нелегко працюємо, і в цьому нам допомагають дуже багато людей. Від усього серця хочеться сказати їм «спасибі», адже успіх - справа колективна.
Наша щира вдячність усім, завдяки кому ми маємо можливість навчати учнів, які хочуть навчатися, вчитися в учителів, які хочуть працювати, спілкуватися із батьками, які відповідально ставляться до майбутнього своїх дітей. Безмежна вдячність усім, хто підтримує нас словом, ділом, грошима…
Ми не будемо називати конкретні імена, аби не образити когось неуважністю. Ми просто дякуємо всім, хто любить ліцей.
Ювілей – це черговий крок, який завтра перетворюється на таке близьке, але вже минуле.
