Обдарована дитина – це подарунок долі чи зайвий клопіт?

З одного боку – це, звичайно, ознака обраності: тобі дано більше, ніж іншим уже від народження. На цьому, власне кажучи, переваги закінчуються. А далі почалось…

«Кому більше дано, з того більше й спитається!»

«Працювати треба більше. Ще більше. Ще більше!»

«Осінніх канікул в тебе не буде: потрібно готуватись до міської олімпіади…

Ти виграв, вітаємо, зимові канікули – час обласних змагань…

Ти переміг на рівні області! Це неймовірно! У нас є два місяці до весняних канікул, аби підготуватись до випробувань Всеукраїнського рівня!..»

«А якщо я не виграю? Що скаже Марія Іванівна? Мама розстроїться… Однокласники скажуть, що не такий вже я й розумний, а результати мої – липові…»

«І взагалі: кому воно треба?!!»

Усім треба: країні, місту, закладу, батькам, родичам і, в першу чергу, самій дитині. Адже будь-який дар – це своєрідний лакмусовий папірець, таке собі перше випробування: саме за ставленням людини до свого дару вищі сили, можливо, й визначають, чи варто вкладатися в цю людину, чи потрібно робити їй інші подарунки? Світ, насправді, дуже раціональний…

Я до цих пір, якщо чесно, не знаю, що важливіше для людини: перемога чи поразка. Перемоги окрилюють, надихають, проте поразки роблять сильнішими, вчать тримати удар, знаходити вихід (вкотре!) із абсолютно безвихідної ситуації. Відомий японський письменник Харукі Муракамі писав: «Перемога чи поразка – лише банальний результат. Буває люди перемагають, буває, програють. Але, якщо зрозуміти ось таку глибину, програш уже не страшний».

Обдаровані діти, які у досить ранньому віці змушені випробувати свої досягнення, виставляти їх на огляд, оцінку, розсуд інших людей, набагато більш досвідчені, ніж їхні однолітки. Їм уже було боляче від поразок.

Як же хочеться, щоб вони, найкращі, найталановитіші, не страждали від невдач! Підтримаймо ж їх – вірою в них, надією на заслужене визнання, добрим поглядом, цією книгою… Ми з вами, ми поруч.