Чи є обов’язок світліший, чи є право більш почесне, ніж обов’язок перед батьками і право продовжувати їхню справу?

Чи є на Землі професія важливіша за професію вчителя?

Я – з родини вчителів і пишаюсь цим. Багато років тому шкільний дзвінок покликав до школи моїх батьків і назавжди увійшов у моє життя.

Я – учительська дитина. Та сама, що чекає закінчення уроку перш за все тому, що це – можливість побачити маму. Та сама, що спить на стільцях, бо у татка шкільний вечір. Та сама, у якої не було іншого шляху, ніж педагогічний.

Йдуть роки. Коли я (вкотре!) переглядаю численні відзнаки батьківської учительської праці (грамоти, дипломи, медаль А.С. Макаренка, грамоту Міністерства освіти СРСР, подяку фонду імені Ярослава Мудрого та інші), моє серце наповнюється безмежною гордістю за тата й маму, Жукова Геннадія Георгійовича та Жукову Ольгу Василівну, та за професію, отриману від них у спадщину, найважливішу й найпочеснішу із усіх.

Я вже фізично чую хор обурених голосів: зарплата низька, діти невиховані, батьки невдячні, начальство суворе й взагалі – сертифікація, атестація і моніторинг!..

Мабуть, мені просто пощастило, адже я позбавлена тих неприємних вище перерахованих ознак учительства. Навпаки, у моєму житті учні – розумні, творчі, завзяті, батьки – усерозуміючі й уселюблячі, колеги – інтелігентні, креативні, талановиті…

І над усім цим – очі.

Очі дітей.

Коли я бачу в них радість від спілкування, коли відчуваю повагу й вдячність, я розумію, що колись зробила правильний вибір.